Вперше у житті я спробував алкоголь у сім років. І це був саме самогон. Я городська дитина, та батьки мене здали в село на Поділля. Й там у мене з’явилися старші друзі, їм було десь по 12–13. І вони між собою: а давай цьому фраєрові зара наллєм. Дали мені такий поминальний гранчак, і я з гордістю скажу, що півстакана я витягнув. По-перше, я цього хотів, по-друге, інакше б мене не поважали.
Були такі часи, коли «казьонки» просто не було. 1919 рік, Махно, Гуляй-поле, дикий степ, треба випити, горілки немає – й що робити? Їхати на тачанках в Амстердам за нею? Краще вже самому вигнати.
Одна з підвалин культури споживання самогонки в Україні – те, що люди давно курили вино. Давно вже помічено: якщо нема культури виноробства, то виходить повне лайно. Одного разу я пив туркменський портвейн і запам’ятав це на все життя. Виноград гарний, але оперують ним мусульмани – ну яка в мусульман, котрим заборонено вживати алкоголь, може бути традиція виробництва портвейну? Женуть з усього. З цукру (на Полтавщині це називається «гнати з сахарю»), з картоплі, з буряка. Буряк – це штука, яку треба відчувати. Колись у лихоліття на початку 1990-х я побачив один продукт і навряд чи він був державним. Називався цей напій «Три гички»: пляшка, що закорковувалася, як пиво, на етикетці був зображений козак, якого душив зелений триголовий змій, а зверху був намальований буряк із трьома гичками. А всередині була буряківка, сама натуральна. Цей запах ні з чим не можливо сплутати. Що я знаю точно – не можна купувати самогон у невідомих людей. Не можна також купувати самогон на базарі. Якось ми з кумом купили чачу в одному селі в Абхазії, на базарі. Кум рівно через 30 хвилин упав головою об цемент, і я його потім обливав водою, а мене не взяло. Зате через годину, коли я вигулював кума й ми сіли на «скамєйку», я не зміг встати. Тобто кумові подіяло на ноги, а мені на голову – таким чином ми з’ясували, що ми різні люди.
Не ясно, що вони туди кладуть. «Зачастую» кладуть х…-зна що – карбід навіть – щоб більше розбирало. В мене на Полтавщині єсть хатинка, куди я часто їджу. Там живе один мій друг, який мене лає за те, що я купую самогонку. Купи, каже, «казьонку», бо вони ту самогонку роблять, може, з якихось там кислихтрусів. Старий, кажу, з яких трусів? Я ж точно знаю, в кого я купую, й ці люди, по-перше, мені таку самогонку продавати не будуть, а по-друге, не будуть її таку робити. На що він так саркастично каже: ну, як знаєш. Бо він, як кожен хохол, вірить тільки в свою самогонку, а продукцію свого сусіда лає. Похвалити чиюсь самогонку в присутності людини, яка теж жене – неетичний вчинок. Бо кожен думає, що саме він робить найкращу самогонку. Й можливо, всі вони праві.
У Києві самогон став актуальним під час горбачовського «прогібішна». Мої друзі на Подолі знали, куди звертатися. Ти заходив у кімнату й перше, що бачив – такий килимок на стіні, який зображував сцену: кацапи їдуть на тройці взимку, а вовки, які чисельно переважають кацапів, намагаються їх наздогнати і це в них майже виходить. А поки ти вивчав цей килимок, хазяйка, шльопаючи капцями, приносила тобі мутну бутиль. Але там треба було мати рекомендацію, інакше не пускали. Пароль звучав так: «Тьотя Соня, я от Міші!» Казенну горілку тоді неможливо було дістати – це міг зробити тільки Міша Андрєєв, але він геній. Самогонка не потребує охолодження. Хороша самогонка п’ється теплою й навіть втрачає, якщо її охолоджуєш. Є любителі теплого саке, є – охолодженого, а от самогонка ідеальна, коли вона кімнатної температури. Ще один важливий момент: самогон точно має бути міцнішим за традиційні 40 градусів.
Звичайно ж, самогонка потребує столу. Та закуска не є принциповою – це річ індивідуальна. Хто що любить. Гаряче, холодне, будь-що. Тому українці, хоч і хочуть звикнути до віскі та перейняти всі ці понти, все одно питимуть самогонку. Бо ти ж не будеш пити віскі й заїдати його солоним огірком, м’ясом і картоплею. В окремих селах досі розділяють горілку на казенну й домашню. Це підкреслює дух незалежності нашого народу. Бо якщо держава наїб…ться, то що – не пить зовсім? Правда, й «казьонки» як такої вже немає, і це добре. Бо найстрашніше, по-моєму – це однакова горілка в усіх магазинах, яку пити неможливо. Народ наш не концентрується суто на горілці. Мій сусід Льоха робить домашні наливки: абрикосівку, вишнівку, малинівку. Правда, якщо його дружина похвалить наливку куми, Льоха дуже образиться. Бо для нього це мистецтво: 45 абрикосок, стільки-то спирту… Взагалі, вигнати можна з будь-чого, головне – щоб це робив майстер.
У Скандинавії точно можна купити самогон у незнайомої людини. От, приміром, горілку шведську я не люблю, бо вона дуже стерильна. Ти не відчуваєш її на смак, а місцевий самогон відчуваєш. Вони його роблять так само якісно, як Volvo чи Ericsson. Уся складність у тому, що половина країни жене, а продати не може, бо за продаж – тюрма. Інша ж половина хоче випити. Й тому мрія кожного шведа – вийти на стабільного дистриб’ютора самогону. Бо якщо ти маєш свого дистриб’ютора, ти не залежиш від пи…ватої державної політики. Народові неможливо поставити паркан проти його переможної ходи вперед. Все одно в цьому паркані він зробить дірку.
Відповіді на питання «Пити чи не пити» немає. Алкоголіками не стають, ними народжуються. Я розмовляв на цю тему з одним перфектним спеціалістом із Новосибірська – і цей лікар мені пояснив, що в одних людей у крові є фермент, який розкладає алкоголь, а в інших – немає. От і все. «Якщо у вас усе нормально, – казав цей лікар, – то пийте, тільки не сурогат». А якщо ненормально, якщо ваша печінка алкоголь не розкладає, тоді залишається взагалі не пити.
Матеріа взято з журналу "Український Тиждень". www.ut.net.ua
|
